Вернон
КРЕСС. Зекамерон ХХ: документальний роман
В чернівецькому видавництві «Книги – ХХІ» незабаром
вийде роман колишнього чернівчанина про табори ГУЛАГ’у Вернон
КРЕСС. Зекамерон ХХ: документальний роман /Пер. з рос. Оксани Пендерецької за редакцією Олександра Бойченка; післям. Юрій Чорней. – Чернівці: «Книги – ХХІ», 2013. – 552 с.
Автор книги – освічений австрієць, який випадково
потрапив у казан ГУЛАГ’у. Не потерпаючи через втрату радянських ідеалів, Вернон
Кресс почувається в ньому літописцем, об’єктивним свідком. Задротований світ колишній
чернівчанин бачить очима вихідця із Західної Європи. Не оминаючи страждань,
оповідач – оптиміст і романтик за натурою – намагається розповісти не лише про
те, як люди в таборі гинули, але й як вони там виживали.
«Я намагався дещо одразу витісняти з пам’яті. Надто бридкі то були
сцени, які, якби я утримував їх перед внутрішнім зором, заважали б мені
працювати і радіти життю. Сцени, які перекреслювали усе, на чому стояв і стоїть
мій світ, мої ідеали і надії, сцени, якими нас ретельно і систематично
отруювали в задротованій імперії. Ось чому мені так важко читати похмурого
Шаламова – він мусує те, що мені краще забути! У власних мемуарах про табір я
намагався не живописати жахів, дещо просто пропустив, пам’ятаючи висловлювання
Карла Крауса про приватний сектор у душі читача і про такт, який слід у зв’язку
з цим виявляти», – ці слова можна
сміливо вважати за письменницьке кредо автора «Зекамерона».
Українського читача книга –
серед іншого – мала б зацікавити сторінками, присвяченими нашим землякам, в
тому числі буковинцям. Сам Вернон Кресс виріс у Західній Україні – в
прекрасному місті Чернівці, де вдало поєднувалися культури представників різних
народів. В’язнів-українців
на Колимі було так багато, що уникнути численних згадок про них не міг навіть іноземець.
Тому «Зекамерон» можна вважати також і великою українською книгою про ГУЛАГ –
навіть попри те, що її написав етнічний австрієць. Зрештою, тим ціннішими є
зауважені цим стороннім спостерігачем деталі.
«За самостійну Україну! – Скільки разів я чув таке гасло,
скільки добрих і чесних людей страждало за незалежність «своєї рідної неньки».
Там, на далекій, жахливій і водночас прекрасній
Колимі, де я провів 32 роки свого життя, українці були особливим континґентом –
трималися окремо і стійко, адже вони страждали за свою мрію, яка, мов
горизонт, йшла далі й далі, але як мета все-таки була досягнута 1991
року…
Багато, дуже багато українців розкидала доля по різних країнах, але скрізь вони
залишалися синами і дочками своєї землі, не втрачаючи, на відміну від інших
еміґрантів, свою рідну українську мову. І ось наприкінці ХХ століття Україна
стала самостійною державою, а її гербом на жовто-блакитному прапорі став тризуб.
Так тримати! – бажаю Вам, дорогі мої українці. Довго Ви боролися за
незалежність – і перемога тепер Ваша. Колишній багатолітній в’язень
колимських таборів (зек № З-1-504) Петер Демант (письменник Вернон
Кресс). Москва. 9 лютого 2005». З присвяти-побажання
нинішнім громадянам України.
Переклад Оксани ПЕНДЕРЕЦЬКОЇ за редакцією Олександра БОЙЧЕНКА, післямова Юрія
ЧОРНЕЯ
Інформаційне агентство "BukNews"
|
